Шляхом таємного голосування на передсезонних зборах в Австрії команда Юрія Сьоміна визначила нового капітана – за відсутності Олександра Шовковського пов’язку отримав Олег Гусєв, а віце-капітаном динамівці обрали Тараса Михалика. Проте виконувати свої безпосередні обов’язки заступника Гусєва Тарасові довелося лише у двох стартових турах чемпіонату України – решта сезону в сімнадцятого номера киян відверто не задалася. Не пройшло й року після того волевиявлення у Зеєфельді, як стало відомо про те, що свій останній матч за «Динамо» Михалик уже зіграв.

Якщо не вдаватися у деталі, то ситуація з Тарасом вимальовується банально простою: як і вся його команда, Михалик сезон провалив, і клуб вирішив не продовжувати співпрацю з досвідченим футболістом. Та, цілком можливо, зараз «Динамо» втрачає дещо більше, ніж черговий штамп «відпрацьованого матеріалу».

«Думаю, що немає різниці, хто виведе на поле команду. У принципі, є у мене пов’язка чи немає, я на полі і так можу «напихати» або підказати щось коли треба», - відповідав свого часу захисник збірної України журналістам. І повірити цьому не викликало труднощів: Михалик очевидно був не з тих, хто приховував образи або каламутив воду в колективі. У його випадку це здавалось зайвим, адже у кожній з команд, які він представляв, Тарас був беззаперечним лідером. Урешті-решт, відсутність символічного атрибуту капітана не заважала тим же Джеймі Карраґеру, Чаві Ернандесу або Френкові Лемпарду вважатися лідерами своїх клубів.

Ба більше, я б навіть не побоявся піти ще далі, назвавши Михалика однією з легенд сучасного «Динамо». Доповнюючи список із Шовковського, Гусєва та, скажімо, Вукоєвіча, сімнадцятий номер киян напрочуд органічно вписувався до переліку героїв непростого для «біло-синіх» часу. В умовах, коли прихильність вболівальників динамівцям частіше доводилося завойовувати волею і стоїцизмом, аніж спортивними звершеннями, Тарас був одним із перших. Коли молоде покоління «Динамо» кепкувало над «конспектами Лобановського» і відмовлялося виконувати національний гімн – Тарас знаходив необхідні слова і виконував необхідні дії. Коли зачарований привидами минулого клуб потребував пробудження і викладання на сто відсотків тут і зараз – Михалик робив усе можливе.

Я недарма згадав прізвище Карраґера у попередньому абзаці – незважаючи на те, що вписуванням свого ім’я до історії клубу, вихованцем якого він не був, кар’єрний шлях гравця «Динамо» подібніший до історії Лемпарда – найбільше Тарас Михалик схожий саме на улюбленця «Анфілд Роуд». Одних лише спільних рис у вигляді улюбленої позиції в центрі захисту, неабиякого універсалізму та порівнюваної ступені харизматичності було б достатньо, але й цим ці футболісти не обмежуються. Вони обидва походять зі спортивних родин, не мають звички розгублюватися під час інтерв’ю і не приховують свого походження аутентичною вимовою. Та найбільше Тараса з Каррою споріднює той факт, що розквіту футбольної кар’єри як волинянина, так і мерсисайдця не вдалося збігтися зі славними для їх клубів часами.

Можливо, це й занадто категорично, однак під час невдалих для «Динамо» матчів нерідко здавалося, що в цій команді Михалик був зайвим. Коли Тарас підбадьорював трибуни стадіону на вулиці Грушевського, а руки його партнерів по команді водночас опускалися, коли вогник в його очах різко контрастував із безтурботністю його одноклубників, а після виснажливого матчу він сам долучався до перфомансу фан-секторів, тоді здавалося, що Михалик не на зовсім своєму місці. Здавалося, що поруч із Бессоновим, Рацом і Блохіним він почував би себе зручніше, що разом із Головком, Гусіним і Хацкевичем він свого часу без вагань побрив би волосся перед грою з «Манчестер Юнайтед». Принаймні, тому ж Карраґеру завжди міг підставити плече Стівен Джеррард.

Окрім цього, були ще й травми. Важко загадувати, як склалася б доля більшості вирішальних матчів «Динамо», якби Михалику не довелося пропускати їх через пошкодження. Що вже й говорити про національну збірну, представляти яку, не в останню чергу через травми, йому довелося лише трохи більше тридцяти разів. Словом, сказати, що зараз Тарас залишає Київ з почуттям недомовленості – не сказати нічого.

Хтозна, можливо, поворотним моментом у кар’єрі сімнадцятого номера «Динамо» була гра збірної України проти французів на Євро. Як і у матчі першого туру континентальної першості, Михалик вийшов в основі, але, за одностайною думкою експертів, був повністю переграним нападником «Ле Бльо» Карімом Бензема. Команда Блохіна той матч у Донецьку програла, а у вирішальній грі проти англійців Олег Володимирович в якості партнера для Хачеріді віддав перевагу Ракицькому. Це все, однак, в жодному разі не є некрологом кар’єрі легенди сучасного українського футболу – радше окресленням темної смуги Тараса Михалика. Адже після неї неодмінно повинна бути й світла. Шкода, що вже не в Києві.

Мысль о своем доме приходит многим людям, но зачастую это остается только мыслью. Чтобы это не было просто мыслью, постройте себе дома из бруса эконом. Если не умеете или нет времени – закажите строительство у специалистов.